08/06/2023
A remembrance of Fr. Roman Galadza
I first met Fr. Roman Galadza in 1976, a year after I met his younger brother, my friend and colleague Fr. Peter. It was Fr. Roman Galadza who was the principal celebrant at our wedding at St. Nicholas Church in Toronto. My wife and I, while we lived in Toronto 1977-79, became close with Fr. Roman and his amazing wife, Dobrodiyka Irka (or Iryna or Irene). Younger married priests were hard to find in those days, and the Galadza’s were a welcome oasis in that desert. We modeled ourselves on them in many ways. They gently mentored us. I thank God for this.
Fr. Roman Galadza was and will remain well into the future, a great treasure for our Church. He was the kind of person that one holds in esteem and even awe at times. We just thought it wouldn’t end. We had not come to terms with his mortality and were left stupefied when he was removed from our midst in a startlingly precipitous decline. I’m so glad that Halia and I were able to do FaceTime with him on Sunday, July 30. After we spoke, he said, simply: “Otche Nash”, so we immediately recited the prayer and then kicked ourselves because for Roman Galadza you SING the prayer, of course! So we tried to sing “Rejoice, Virgin Mary”, which we can usually do credibly enough. But we were so emotional, seeing how he had declined, that we just couldn’t harmonize with each other. It was embarrassing. If he had felt better he probably would have stopped us after the first two measures. Then he mumbled something incomprehensible that may well have been “You guys are killing me! Jesus, get me out of here!”
So I feel kind of unintentionally responsible for his early departure. We were able to thank him for who he was and everything he had done, for us, and for everyone. Dobrodiyka Irka, of course, was her usual unruffled self, in her wonderfully reassuring, unexcitable way. I cannot imagine what she is going through. I wish I could express to her our solidarity with her in this time of grief, but, as always, in our experience at least, she seemed more concerned with taking care of everyone else than allowing anyone to take care of her.
I compare Romko’s passing to that of my parents. Suddenly I realized that there were so many things I needed to ask, so many questions never answered because there just didn’t seem enough time to ask. But now those questions burn in my heart.
I am glad that I got to have a bit longer conversation with him in late June, when he said that he was still awaiting a conclusive diagnosis.
I had been planning to do an interview with him for a future podcast series on eminent figures, excellent pastors in our Church. I wanted to drill down, to reveal the human being that his family and some others knew, but that was not accessible to most. I am sure that many people who knew him, admired him and learned from him had glimpses, but I had hoped to get to what made it possible for him to do some of the great things that he did. I also wanted to remember for others, some of the endearingly curmudgeonly aspects of his person and ministry. I think many of you know what I mean. Fr. Roman gave me advice on the forming of a pastoral council and how to interact with them. It basically came down to “It’s my way or the highway.” I guess it helps to know you are right, which Fr. Roman was a lot of the time. If you would like to see the iconostasis that Fr. Roman used before he built not one, but two amazing churches, it’s at the Sheptytsky Institute chapel. We used it in Ottawa, and it’s still at the Institute chapel at St. Michael’s College in the University of Toronto. I fondly remember various services at St. Ann’s (?) school, in the gymnasium. Fr. Deacon David would dutifully incense the “icons” of body awareness in the gym. Then there was the prison chapel, a dedicated space at last. And from there they built the miracle in wood, in Boyko style, modeled on St. George’s Church in Drohobych. A great leap from the old gym! For reasons I don’t quite understand, Fr. Roman asked me to preach at the consecration of the church and I quoted Metropolitan Andrey Sheptytsky, who said that in every village, the church should be a lighthouse. If ever there was a lighthouse church in North America, this was it. It burned so brightly that the heat consumed the first iteration, leaving literally just ashes. Ashes and memories of life-giving experiences. So many of us grieved. But in short order the world responded. We needed the light. And St. Elias Church in Brampton was reborn. It took a lot out of Fr. Roman to build not one, but two lighthouses to pierce the darkness of the present age. The battle with darkness is relived every time Vespers is celebrated at St Elias. A chiaroscuro church, where darkness and light do battle on Saturday nights and on the eve of feasts. The Light shines in the darkness and the darkness will never overcome it.
Fr. Roman certainly leaves a legacy. But I am reminded of the answer Benjamin Franklin was to have given to people inquiring about the form of government to expect from the American War of Independence. He said: “A republic, if you can keep it!” So, we are confronted with a legacy… if we can keep it, and also if the next generation can commit to keeping it and passing it to their descendants.
I hope the funeral will be recorded, and that at least some of those present will share some poignant moments, public and personal, about what Roman and Irka Galadza did together over the decades. God will remember, but our graying grey matter will forget all too soon. And our Church needs to remember.
Пригадую 1978-ий рік, коли в торонтонстких храмах поширювали летючки з цим скандальним змістом: «Алярм! Бийте в дзвін тривоги. Від якогось часу появилися на терені Торонтонської Епархії москвофіли: бородаті, патлаті, з брудними черевиками, всюди вештаються одягнуті на московський лад, залюбки вживають англійської мови.»
Безумні! Це не казка. Ті слова врізалися мені в памʼять назавжди, бо я знав, що серед тих яких вважали майже ворогами був о. Роман Ґаладза, уродженець Підгаців у Галичині, воєнний втікач малою дитиною. Ці летючки були пересичені ненавистю. Я старався їх збирати й бігти з ними до якогось смітника пів кілометра від церкви, щоб цього сміття не роздавали людям. За мною бігли їх розповсюджувачі, але я був молодим тоді і скорше біг. Як не дивно, але я колись бігав досить швидко.
Хотілося б, щоб хтось перевидав ті страшні, ненависні летючки (бо від них можна багато навчитися), але видати тільки з таким доповненням:
«Не даймо, щоб один з них, після довгих зусиль втілив свою візію живої й животворної Церкви, побудувавши не один, а два прекрасні храми за Бойківським зразком, і здвигнувши громаду яка буде водночас неодмінно українською, але й зовсім відкритою для людей інших етносів, інших рас, і інших віроісповідань, які з глибокою любовʼю привʼяжуться до нашої Київської Традиції й полюблять нашу українську культуру. Не даймо, щоб сотні, а й тисячі людей не заразилися його любовʼю до співу, церковного, народного, серед притемненого храму, чи при гітарі, серед прерізних святкувань у залях і під небом, при ватрах у Канаді і в Україні. Не даймо йому доказати, що наша Церква, чи в Україні, чи в Північній Америці це щось більшого ніж тільки ми, та що наші страхи про тих бородатих священиків у рясах були невиправданими, бо були більше свідченням про нашу стравмованість болючою історією переслідуваного народу ніж дійсним діагнозом про тих «інакших» священиків 1970-тих і 80-их років.»
«Сьогодні биймо в дзвін тривоги, бо ми не виховали досить таких священиків. Биймо в дзвін трауру, бо вже не почуємо ні упімнень, ні жартів того, який не переймався тим, що його дехто не любить, часом дуже пристрасно. Він дбав про Царство Боже, те Царство шукав, і те Царство Боже знайшов, не десь далеко в небесах, а тут, серед облич тих яким він те Благословенне Царство відкрив у безмежній славі Господній, яка з нами від тих легендарних послів Володимирових в Святій Софії Царгородській до цього смутно-радісного дня прощання з митрофорним протоієреєм о. Романом Ґаладзою в Божому домі, що його разом з прерізними людьми доброї волі він здвигнув у Брамптоні, Онтаріо. Вічна йому памʼять! Вічна повага добродійці Ірині, що з ним крокувала вперед у спільному служінні довгих десятиліть! Колись треба буде належно подякувати ці зразковій їмості, і перечитати все те, що вона чи сама, чи зі своїм чоловіком зробила для нас за півстоліття спільного служіння, бо без неї тяжко уявити успіхи о. Романа. Вічна вдячність його родині, що поділилася ним з нами й дозволила йому дійти своїм скромним і усміхненим способом до висот. Молімся за них усіх, і за отця Романа, бо Отець Роман, як і ми, не був без гріха, а майбутнє без нього не буде дружині й всій родині без горя прощання з улюбленим, яке десь глибоко в нутрі триватиме аж до дня коли «зазвучить сурма, і мертві воскреснуть прославленими» і всі наші сумніви, страхи й вся журба, ввесь біль і ввесь страх будуть замінені радістю понад всякий ум. Молімся сьогодні і довго після погребення. І просім щоб о. Роман помолився за нас грішних, очевидно співаними молитвами.
Упокой, Господи, приснопамʼятного раба Твого, священноієрея Романа «Нового Сладкопівця», де немає болю, ні печалі, ні зітхання, а тільки життя безконечне. І сотвори незабутньому вічную памʼять!
Андрій Чировський, грішник-ієрей
