05/22/2026
Старозавітна традиція поховання і її звершення у християнстві
У Старому Завіті існувала традиція поховання та жалоби за померлими. Ці традиції були прийняті й християнами. Як у старозавітному юдаїзмі, так і в ранньому християнстві спалення тіла не практикувалося, оскільки тіло людини розглядалося як творіння Боже та храм душі.
Сам Ісус Христос дотримувався єврейських поховальних традицій. Після Його смерті тіло було поховане згідно зі звичаєм юдеїв:
«Тоді взяли вони тіло Ісуса й обвили його пеленами з пахощами, як звичайно ховають юдеї». — Івана 19:40
Навіть у І столітті поховання в гробі було дуже дорогим. Потрібно було мати сам гріб — печеру або висічену усипальницю. Так само дорого коштували пахощі та миро для помазання тіла.
Святе Письмо згадує, що миро, яким помазали Христа, мало вартість майже річної зарплати. Саме тому Юда нарікав:
«Чому б не продати це миро за триста динаріїв та не роздати вбогим?»
— Івана 12:5
Поховання на перший день і християнська традиція третього дня
У Старому Завіті поховання зазвичай відбувалося в перший день після смерті.
У християнстві ж утвердилася традиція звершувати похорон і особливе поминання на третій день, тому що Христос воскрес на третій день.
Третій день нагадує нам про перемогу життя над смертю та надію на воскресіння.
Також у давнину не завжди було легко остаточно підтвердити смерть людини в перший день. Тому поховання на третій день мало і практичне значення. Подібний приклад бачимо у випадку праведного Лазаря, про якого було сказано:
> «Уже смердить, бо чотири дні, як він у гробі».
— Івана 11:39
Це мало показати всім, що Лазар справді помер, і чудо його воскресіння було безсумнівним.
Три періоди жалоби у Старому Завіті та їх християнське осмислення
У Старому Завіті бачимо три головні періоди жалоби: 7 днів, 30 днів, річниця пам’яті.
Християнство успадкувало цю традицію поминання померлих, але надало їй нового духовного змісту через Христа.
Як Христос сказав, що Він прийшов не зруйнувати Закон, але звершити його, так і старозавітні традиції були не відкинені, а переосмислені та доповнені.
Подібно як святкування суботи в Новому Завіті поступилося неділі — дню Христового Воскресіння — так і деякі старозавітні поминальні дні набули нового значення.
7 днів жалоби
Святе Письмо згадує семиденний плач за померлими. Жалоба за праведним Яковом тривала сім днів:
«І прийшли вони до току Атада, що за Йорданом, і там голосили голосінням великим та дуже тяжким. І вчинив Йосиф жалобу за батьком своїм сім днів».
— Буття 50:10
Число сім у Святому Письмі часто символізує повноту та завершеність. Також сім днів святкували Пасху та свято Кучок. Через це семиденний період став образом повноти жалоби. Пророки говорили, що Господь може перетворити навіть святкові дні на дні плачу:
«І оберну ваші свята на плач, і всі ваші пісні — на голосіння».
— Амоса 8:10
9-й день
У православній традиції існує розуміння, що після пришестя Христа праведникам відкрився шлях до Неба, бо Христос Своєю смертю і Воскресінням переміг пекло та смерть.
Церква молиться, щоб ангели супроводжували душу померлого до Божого престолу.
Про це нагадують слова Христа: «Сталося, що бідний помер, і віднесли його ангели на лоно Авраамове». — Луки 16:22
Священне Передання говорить про дев’ять ангельських чинів. Саме тому число сім у християнській традиції було осмислене через число дев’ять — як символ ангельського служіння та небесного світу.
30 днів жалоби
За великими провідниками Ізраїлю народ плакав тридцять днів: «І побачила вся громада, що Аарон помер, і оплакував Аарона ввесь дім Ізраїлів тридцять днів».
— Числа 20:29
«І сини Ізраїлеві оплакували Мойсея в моавських степах тридцять днів».
— Второзаконня 34:8
40-й день
У християнстві тридцятий день поступово був замінений сороковим днем, тому що після Свого Воскресіння Христос перебував на землі сорок днів, а потім вознісся на Небо.
«Їм же і явив Себе живим… протягом сорока днів являючись їм».
— Діяння Апостолів 1:3
Тому Церква особливо молиться за померлого на сороковий день, просячи Бога дарувати душі милість та упокоєння.
Річниця смерті
У Святому Письмі бачимо, що народ Божий щороку згадував важливі події через свята та пам’ятні дні.
Так само і християни щороку згадують день смерті своїх рідних молитвою та поминанням, виявляючи любов, яка не припиняється навіть після смерті.
Прояв жалоби
Прояв жалоби у християнстві та старозавітному юдаїзмі має багато спільного.
У Старому Завіті жалоба супроводжувалася зовнішніми знаками смутку: люди одягали мішковину, посипали голову попелом, голили волосся та роздирали одежу.
> «Тож Йов, уставши, роздер свій одяг і обстриг волосся голови, і, упавши на землю, поклонився».
— Йова 1:20
Сьогодні християни зазвичай уже не практикують цих зовнішніх знаків у буквальному вигляді, але й далі виражають жалобу через темний одяг, стриманість, молитву та відмову від гучних розваг.
Також у старозавітному юдаїзмі існувала традиція дуже емоційного та гучного оплакування померлих. Для цього навіть наймали спеціальних жінок-плакальниць, які голосили над померлим. Про таку традицію згадує і Святе Письмо.
Коли Ісус Христо прийшов до дому померлої дівчини, Євангеліє говорить:
> «І побачив Він сопілкарів та народ у сум’ятті, що голосив».
— Матвія 9:23
Подібне бачимо і в історії воскресіння сина Наїнської вдовиці, де весь народ супроводжував померлого з великим плачем.
Однак із пришестям Сина Божого ставлення до смерті поступово змінилося. Християнство не заперечує смутку за померлими, бо навіть Сам Христос плакав біля гробу Лазаря:
> «Ісус заплакав». — Івана 11:35
Проте смерть для християнина вже не розглядається як остаточна загибель або безнадія, але як перехід до вічного життя та очікування воскресіння.
Особливо це стосується людей, які багато постраждали в земному житті та намагалися жити праведно. Для них смерть у християнському розумінні часто сприймається не лише як смуток, але і як упокоєння та зустріч із Богом.
Саме тому Святі Отці застерігали від надмірного та безнадійного плачу. Апостол Павло пише:
> «Щоб ви не сумували, як інші, що не мають надії».
— 1 Солунян 4:13
Християнська жалоба повинна поєднувати в собі і смуток, і надію на воскресіння.
Цікаво, що в деяких мусульманських традиціях, особливо серед сунітів, надмірне голосіння та емоційне оплакування померлих суворо не схвалюється або навіть забороняється, оскільки це розглядається як нарікання на Божу волю.
Автор. VY
