08/25/2026
English below👇🏻
Сьогодні, у День Незалежності, 🇺🇦 ми, парафіяни Святого Йосифа Обручника, хочемо написати про людину, яку бачимо щонеділі — і про яку рідко думаємо в категоріях “герой” чи “державна нагорода”.
Указом Президента України отця Миколу Бурядника, настоятеля нашої парафії в Чикаго, нагороджено орденом “За заслуги” III ступеня. І в цьому вже є щось, над чим варто зупинитися: нагорода — від глави держави, яка за океаном, людині, яка вже роки живе і служить тут, в Америці.
Це нагадування, що відстань не звільняє від належності. Можна фізично бути в Чикаго й водночас усім життям служити Україні — її людям, її пам’яті, її болю, який тепер розкиданий по всьому світу разом із біженцями.
Формулювання указу сухе, як і належить державному документу: за зміцнення міждержавного співробітництва, підтримку суверенітету, збереження історичної пам’яті, благодійність, популяризацію України у світі. Але за цими словами стоїть щось значно важче для опису — те, що знаємо ми, хто щонеділі сидить у цих лавах.
Отець Микола щодня приймає на себе чужий біль. Він вінчає і хрестить, попри те що дім, з якого приїхали ці люди, може вже не існувати. Він відспівує тих, чиї рідні лишилися по той бік океану і не можуть навіть приїхати попрощатися. Він сідає поруч із тими, хто щойно втратив когось на фронті, і знаходить слова, коли слів насправді немає.
Апостол Павло писав: “Носіть тягарі один одного, і так виконаєте закон Христа” (Гал. 6:2). Це не красиве гасло для проповіді — це те, що ми бачимо в отці Миколі щодня. Він носить наші тягарі, які часто нікому не показуємо: страх за рідних під обстрілами, провину тих, хто виїхав, самотність тих, хто тут уже роки, а вдома лишилось усе. Наша парафія стала точкою опори для громади, яка живе на два світи — тут, у Чикаго, і там, серцем, в Україні.
Через храм проходить допомога, збори, підтримка, зв’язок між тими, хто виїхав, і тими, хто лишився. І в центрі цього — людина, яка добровільно взяла на себе відповідальність тримати нашу спільноту разом.
Указ фіксує сухі формулювання. А справжню заслугу отця Миколи ми відчуваємо в тисячах маленьких розмов після Літургії, у щирості, з якою він питає “як ви?”, у тому, що двері храму й дому завжди відкриті для нас, коли важко. Христос казав: “Хто хоче між вами бути найбільшим, нехай буде вам слугою” (Мт. 20:26).
Отець Микола, здається, обрав саме цей шлях величі — той, який не шукає визнання, але його врешті знаходить.
Нагорода — це визнання держави. Але для нас, парафіян, він давно вже нагороджений іншим — нашою довірою, яку заслужив роками тихого, невидимого служіння.
Отче Миколо, з нагородою вас. І дякуємо — за те, що ви для нас робите щодня.
Слава Україні! 🇺🇦
https://www.facebook.com/share/1DS6XvvNuC/?mibextid=wwXIfr
Today, on Ukraine’s Independence Day 🇺🇦, we, the parishioners of St. Joseph the Betrothed, want to write about a person we see every Sunday — and about whom we rarely think in terms of “hero” or “state decoration.”
By decree of the President of Ukraine, Father Mykola Buryadnyk, pastor of our parish in Chicago, has been awarded the Order of Merit, Third Class. And there is already something here worth pausing over: an honor bestowed by the head of a nation across the ocean upon a man who has lived and served here in America for many years.
It is a reminder that distance does not free us from belonging. A person can physically live in Chicago and still devote his entire life to serving Ukraine — its people, its memory, and its pain, now scattered throughout the world together with those forced to flee their homeland.
The wording of the presidential decree is formal, as a state document should be: for strengthening interstate cooperation, supporting Ukraine’s sovereignty, preserving historical memory, charitable work, and promoting Ukraine in the world. But behind those words stands something far more difficult to describe — something we know because we sit in these pews every Sunday.
Father Mykola takes on the pain of others every day. He celebrates weddings and baptisms even when the homes those families came from may no longer exist. He buries those whose relatives remain across the ocean and cannot even come to say goodbye. He sits beside those who have just lost someone at the front and finds words when, in truth, there are no words.
The Apostle Paul wrote: “Bear one another’s burdens, and so fulfill the law of Christ” (Galatians 6:2). This is not simply a beautiful phrase for a sermon — it is what we see in Father Mykola every day. He carries the burdens we often show no one: fear for loved ones under bombardment, the guilt of those who left, the loneliness of those who have lived here for years while everything they still call home remains far away.
Our parish has become a place of support for a community that lives in two worlds — here, in Chicago, and there, in Ukraine, with the heart.
Through our church pass humanitarian aid, fundraising efforts, support, and the connection between those who left and those who stayed. And at the center of all this is a man who willingly accepted the responsibility of holding our community together.
A presidential decree records achievements in formal language. But Father Mykola’s true service is something we experience in thousands of small conversations after the Divine Liturgy, in the sincerity with which he asks, “How are you?”, and in the fact that the doors of the church and of his home are always open to us when life becomes difficult.
Christ said: “Whoever wishes to become great among you shall be your servant” (Matthew 20:26).
Father Mykola seems to have chosen precisely this path to greatness — one that does not seek recognition, yet eventually finds it.
This decoration is recognition from the state. But for us, his parishioners, he has long since received another kind of honor — our trust, earned through years of quiet, often unseen service.
Father Mykola, congratulations on this well-deserved honor. And thank you for everything you do for us every day .
Slava Ukraini! 🇺🇦
