12/11/2025
Слава Ісусу Христу!
Хотів би поділитися своїм життєвим досвідом служіння на парафії святого Архистратига Михаїла в місті Чикаго та розповісти коротко про те, яким було служіння, повсякденне практичне життя та місійна діяльність на цій парафії.
Перш за все хочу зауважити, що переді мною тут служив англомовний священник похилого віку, отець Джон Лукас, який мав певні проблеми зі здоров’ям і якому вже було непросто управляти всіма справами парафії. У листопаді 2023 року, з благословення Преосвященного владики Венедикта Алексійчука, мене було призначено адміністратором цієї парафії.
Владика Венедикт запропонував спробувати зробити все необхідне, щоб парафія ожила новим життям: зберегти українську традицію, культуру, богослужіння, впорядкувати парафіяльне життя і, так би мовити, дати цьому місцю другий шанс.
Коли я прибув на парафію, перше, що ми зробили — я придбав англомовний банер і встановив його на роздоріжжі двох вулиць на території церкви. Це дало можливість місцевим жителям дізнатися, що це за храм і коли тут відбуваються богослужіння. Кожен, хто проїжджав повз, міг побачити ідентифікацію парафії та розклад.
Як молодий священник із бажанням працювати у Божому храмі, я вирішив розділити свою працю на кілька напрямків. Перший — це молитва: Божественна Літургія та, по можливості, інші богослужіння, які б могли залучати людей до церковного життя.
Другий важливий аспект — впорядкування самої церкви та території довкола неї, щоб кожен, хто приходив до храму, міг почуватися комфортно, спокійно і безпечно.
Акцентуючи увагу на богослужіння, ми щонеділі проводили Божественну Літургію о 10:00 ранку. Також о 9:30, перед Літургією, ми молилися молебень за мир в Україні та молебень до Пресвятої Богородиці. У цей час була можливість приступити до святої Сповіді, і ми завжди запрошували всіх охочих скористатися цією нагодою.
У період Великого посту я прагнув проводити Хресну Дорогу, про що заздалегідь робив відповідні оголошення та заохочував парафіян долучатися до спільної молитви. Ми створили гарну парафіяльну сторінку святого Михаїла в соціальній мережі Facebook, де транслювали всі наші заходи, події та богослужіння — усе, чим жила парафія на той час.
Я намагався робити все можливе, щоб оживити парафіяльне життя, і звертався до всіх, до кого можна було достукатися. Зокрема, я попросив Преосвященного владику дати благословення, щоб кожен священник, який служить у Чикаго та околицях, після недільної Літургії оголошував, що церква святого Михаїла має нового священника і запрошує всіх небайдужих, особливо тих, хто проживає ближче до цього району, відвідувати богослужіння. Я щиро дякую кожному отцеві, який справді робив ці оголошення.
Також я звернувся до радіо UA Chicago, де мав не одне інтерв’ю. Я відвідував і інші радіостанції, де розповідав про життя парафії святого Михаїла. Основний акцент був на тому, щоб люди довідалися, що церква відроджується наново, що вона починає активну діяльність і запрошує всіх, хто шукає духовного дому.
Окрім того, ми підготували інформаційні буклети і роздавали їх усім, кого зустрічали, — з інформацією про наш храм, розклад богослужінь і те, що ми є живою спільнотою. Тож сказати, що хтось не знав або не міг знати про існування цієї церкви, було б досить дивно. У соцмережах, у церквах, на радіо, у різних установах можна було отримати повну інформацію про те, що в цьому районі діє українська парафія святого Михаїла.
Також я мав гарну ідею, коли довідався, що в Чикаго в літній період кожна парафія організовує фестивалі, запрошуючи всіх місцевих жителів та гостей міста. Такі події проводяться для зустрічей, спілкування, святкування, а також для підтримки Збройних Сил України. Я теж мав бажання зробити щось подібне на нашій парафії.
Дякую Богові за те, що на моєму життєвому шляху траплялися люди, які щиро погодилися допомогти в організації цього заходу — від пошуку спонсорів і необхідних коштів до залучення артистів і виконавців. Завдяки їхньому старанню та жертовній праці все вдалося підготувати належним чином.
На свято Дня Матері ми організували парафіяльний пікнік і запросили всіх охочих. Ми розраховували на велику кількість людей, однак, на жаль, прийшло значно менше, ніж очікувалося. Попри це, я хотів би щиро подякувати всім організаторам і спонсорам за їхню працю та підтримку. Імен не вказую, щоб нікого випадково не проґавити чи не образити. Господь бачить кожне добро, і знають усі, хто проживає в Чикаго, кому належить подяка за цю працю.
Тепер кілька слів про повсякденне життя на цій парафії. Ще будучи студентом першого курсу, я добре знав, що храм — це місце, де має панувати молитва, чистота і порядок, місце, найкраще пристосоване для молитви, місце для Бога. Тому я вирішив прибрати все, попрати, відмити, відчистити, вивести увесь віск з підлоги, рушників, і зробити все необхідне як усередині церкви, так і на подвір’ї. Поруч із храмом знаходиться невеликий будиночок, у якому також потрібно було навести лад.
Я звернувся про допомогу до наших українських парафій у Чикаго, а також хочу окремо подякувати парафії святого Архистратига Михаїла з Мічигану. Її парафіяни не одну суботу приїжджали, щоб допомогти у прибиранні та впорядкуванні території. У особливий спосіб хочу подякувати церкві святого Йосипа Обручника, яка першою відгукнулася на моє прохання про фінансову підтримку, завдяки якій ми могли вирішити дуже багато дійсно нагальних потреб, запросити людей та організувати роботу. А роботи було дуже багато. Парафіяни святого Йосипа Обручника не одну суботу приїжджали прибирати в будинку, у храмі та на подвір’ї.
Почну з того, що я вирішив найперше вивезти все сміття та всі непотрібні старі речі, які роками накопичилися в церкві, у будинку й у старому гаражі. Хочу підкреслити: було вивезено чотири повних, найбільших за розміром дампстери сміття з території парафії. Так, саме чотири великі машини — оплату яких взяли на себе різні церкви Чикаго, щиро підтримавши нашу працю.
Щоб храм було гарно видно з усіх боків і щоб подвір’я мало належний вигляд, як і годиться для Божого дому, ми зрізали усі старі дерева, різноманітні кущі і зарослі. я особливо дякую всім волонтерам і людям доброї волі які приїхали хто зна звідки щоб все оновити. Їхні імена можна побачити на парафіяльній сторінці в інтернеті, де ми викладали відео та фотографії з нашої праці. Для того щоб повністю очистити територію, було вивезено, мабуть, три великі вагони корчів, гілля та листя — усе те, що накопичувалося роками.
Я висловлюю щиру подяку місцевій владі, до якої ми звернулися по допомогу. Вони власними силами забрали все зрізане гілля, дерево та інший природний матеріал, який ми склали на узбіччі біля церкви. За цю підтримку — особлива вдячність.
Хотів би також окремо відмітити, що великий бейсмент ми повністю переробили, зробивши його придатним і зручним для перебування. Я звертався до всіх кого знав, із проханням пожертвувати чи поофірувати різні речі для дітей. Адже план і стратегія були такими: у неділю спочатку відбувається богослужіння, після чого всі сходять у бейсмент, де дорослі можуть поспілкуватися, поговорити, випити чаю чи кави, а діти — провести час цікаво й корисно.
Щоб дітям не було нудно, ми хотіли придбати різні настільні ігри та інші речі для їхнього дозвілля. У бейсменті ми повністю переробили туалети, кухню — усе було зроблено абсолютно від А до Я. Усі ці роботи виконували волонтери з Чикаго, за що їм належить особлива вдячність.
Також ми вивезли все сміття з будинку, перефарбували стіни, частково відновили систему опалення та санвузол для того, щоб у разі потреби можна було переночувати біля церкви. Це було важливо, оскільки я проживав у місті Гранд-Репідс, Мічиган, а це приблизно три години їзди до церкви святого Михаїла. Часто бувало так, що в суботу ще затемна ми вирушали на працю, цілий день працювали, а коли надворі вже темніло — поверталися назад. І так щотижня, щомісяця…чи дощ, чи сніг…Це були я, моя дружина і троє малих дітей. А в неділю зранку ми знову сідали в машину й їхали на богослужіння.
У літній період, коли діти мали канікули, ми старалися приїжджати також у будні дні, щоб більше часу проводити на парафії та робити добру справу. Кожен, хто хоча б раз у житті стикався з будівництвом, реконструкцією чи ремонтами, добре знає, скільки потрібно вкласти часу та сил, щоб усе зробити як слід.
За період мого служіння церква неодноразово переживала різні неприємні ситуації. Перш за все хочу зазначити, що ще до мого призначення декілька разів у храмі ламали двері та викрадали церковні речі. За час мого перебування там особисто я пережив вибиті вікна, декілька разів церкву обстрілювали з пейнтболу білою фарбою чи вапном. Хто був у храмі й бачив, як виглядали вхідні та бічні двері, той міг зауважити, що вони були повністю обстріляні з пневматичної зброї. Це все зафіксовано на фото, які є у відкритому доступі.
Був випадок, коли рано-вранці, ще коли ми спали, у двері постукали троє поліцейських. Вони запитали, чи можна переглянути камери відеоспостереження, оскільки поруч сталося вбивство листоноші. Іншого разу, коли ми щойно закінчили Літургію, і на першому світлофорі, одразу біля виїзду з храму, (біля АЗС) сталося вбивство серед білого дня — і мої дітей це все бачили.
Окремо хочу згадати випадок, коли невідомі люди в неділю, ймовірно під час богослужіння, випустили на території храму трьох собак породи пітбуль. Ми встигли зайти до будинку, дякувати Богові, але вийти звідти до автомобіля вже не могли. Я зателефонував одному з парафіян, попросивши викликати поліцію та відповідні служби, бо собаки були настільки агресивні, що ми фактично три години залишались ізольованими в будинку. Лише надвечір служби приїхали й забрали їх.
Також майже щомісяця на території храму хтось навмисно викидав сміття. Першим ділом, коли я приїжджав на подвір’я, я збирав усе сміття, а також різні шприци й голки, і лише тоді дозволяв дітям вийти з автомобіля. Можна наводити ще багато різних ситуацій, які відбувалися на цій території.
Хочу наголосити: я говорю лише про той період, коли служив там сам, інші роки не чіпаю, бо мене тоді не було. Також неодноразово сміттєві баки, за обслуговування яких ми платили, просто зникали — їх забирали невідомо хто, і нам доводилося знову шукати нові та встановлювати їх на місце.
Можна ще багато чого пригадати — комусь це, можливо, подобатиметься, комусь ні, але реальність була саме такою. Можна мати великі концепції розвитку, можна будувати стратегічні плани на роки, але потрібно реально бачити те, що відбувається сьогодні, тут і зараз.
Коли я прийшов на парафію, наша церква налічувала чотири поважного віку жіночки та одну молоду сім’ю. Це й була вся наша громада. Але роки беруть своє, час бере своє. Одна з парафіянок, яка мала проблеми зі здоров’ям і була водієм для ще двох своїх подруг, у дні, коли вона почувалася погано, коли піднімався тиск чи виникали інші сімейні обставини, не могла ні їхати до храму, ні забрати інших. Відповідно, і їх не було на богослужінні.
Інша парафіянка, четверта, сама водила автомобіль, але десь у середині літа, ближче до осені, підійшла до мене й сказала: «Отче, у мене погіршився зір, мені важко керувати автомобілем, тому вибачайте, що мене часто немає в храмі». Молода сім’я, у силу різних життєвих обставин, також не завжди могла бути присутня щонеділі.
Отже, не одне богослужіння, не одну працю біля церкви, усе я робив лише зі своєю сім’єю. Не одну неділю було сумно бачити, коли відкриваєш райські двері іконостасу, дивишся на наш гарний храм, а в храмі стоїть лише імость з дочкою, бо два мої сини завжди прислуговували біля вівтаря.
Ближче до осені я знову звернувся до Преосвященного владики Венедикта Алексійчука з проханням, щоб, можливо, священники ще раз оголосили людям у своїх парафіях про нашу ситуацію та запросили всіх небайдужих приходити до храму. Бо навіть ці кілька осіб не могли нести на своїх плечах усі обов’язки, які лягають на парафію. І владика знову написав відповідного листа, у якому було зазначено, що ми щиро просимо й закликаємо людей приходити на богослужіння, підтримувати нашу церкву, тому що церква не може існувати без людей.
Було також повідомлено, що якщо ситуація не зміниться і храм не буде наповнений людьми, то ми не зможемо змінити загальний стан парафії і храм доведеться закрити. Я також зачитував цей лист у нашій церкві, і ті хто був присутній той міг почути це. Про це знали усі.
Направду, сьогодні дуже тяжко й сумно читати різні дописи, у яких ми, українці, пишемо: як так сталося, що церква припинила існування? Як так могло відбутися? Але перед тим, як ставити запитання до когось, потрібно поставити його самому собі. Тим, хто живе тут, хто живе в Чикаго: чому ми не приходили тоді, коли було створено всі умови для спільної молитви? Церква була відчинена, священник був на місці,усе прибрано й упорядковано, Христос щонеділі чекав кожного, — але, на жаль, не знайшлося людей, які б прийшли й сформували знову живу парафію.
Ось такою була реальність, і таким було повсякденне життя церкви святого Михаїла в той час, коли я там служив. Можна згадувати багато інших речей, можна описувати численні спроби знайти людей, донорів, спонсорів, робити оголошення в різних місцях, шукати шляхи для відродження громади але якщо храм порожній і немає людей то як тоді діяти? Але я вважаю, що Я як священник зробив усе можливе для того, щоб храм у першу чергу був наповнений людьми.
Також не можу оминути одну дуже болючу тему, яку хотів би висловити. Люди, які через соцмережі цікавилися нашою церквою, часто телефонували або писали мені у приватні повідомлення. І, на жаль, дуже часто це було одне неприємне питання. Передусім вони запитували: «Ми готові приїхати до вас, до церкви, але чи ви можете гарантувати нашу безпеку?» Саме це було перше й основне питання, яке мені ставили.
І що я мав відповісти на таке питання? Я лише міг сказати: «На все воля Божа. Я тут є, я тут служу і молюся. Приїжджайте, будемо пробувати зростати у вірі, молитися». Це була єдина щира відповідь, яку я міг дати. Але, на жаль, люди так і не приїхали. Не приїхали…
Тож пам’ятаймо: Церкву так як матір потрібно любити тоді, коли вона жива і коли вона поруч із нами. Їй потрібно допомагати, підтримувати й давати можливість розвиватися. Ми часто плачемо тоді, коли когось чи щось втрачаємо, але коли маємо поруч — не завжди цінуємо, не докладаємо зусиль, щоб зберегти наших близьких, наших рідних чи нашу Церкву.
Хай Господь благословить кожного з нас. Я дякую Богові за цю мою першу священничу практику на парафії святого Михаїла, за весь досвід і за всі старання, які були вкладені тут, в Америці.
Слава Ісусу Христу!
