Українська Православна Церква Святого Великомученика Юрія

10/01/2025

A Homily on the Holy Cross
Sermon for the Feast of the Exaltation of the Precious and Life-Giving Cross of the Lord

Priest Ivan Symchyna

In the Name of the Father, and of the Son, and of the Holy Spirit!

“The word of the Cross is folly to those who are perishing, but to us who are being saved it is the power of God” (1 Corinthians 1:18).

With these words, the holy Apostle Paul unveils the mystery of the Christian attitude toward the Cross of the Lord. To those estranged from faith, the Cross appears as folly: how could anyone venerate the instrument of ex*****on upon which was crucified the One who declared Himself the Savior of the world? Yet for us Christians, who live within the Church and breathe her grace, the Cross is the very power of God, for upon it our salvation was accomplished.

Without faith, man cannot grasp this mystery. History shows us that those who cling only to earthly values mock Christians, calling us foolish, regarding our veneration of the Cross as superstition. Even today, some religious groups deride both Orthodox and Catholics, saying: “How can you honor the wood upon which a man was slain?” Yet herein lies the paradox of divine wisdom: what seems folly to the world becomes, in eternity, the fountain of salvation.

The Apostle Paul further declares: “God forbid that I should boast except in the Cross of our Lord Jesus Christ” (Galatians 6:14). Truly, the death of the Savior on Golgotha was neither accident nor mere tragedy. It was the voluntary sacrifice of the Son of God, offered for the redemption of mankind. The freedom of this sacrifice is the very key to its meaning.

Recall how Christ walked upon the waters, healed the incurable, raised the dead. He could have escaped arrest, descended from the Cross, summoned legions of angels. Yet He chose instead to suffer, to remain silent before His judges, to accept death willingly. Thus, His crucifixion is not weakness but the very manifestation of divine strength. This was foreordained before the foundation of the world—that through the Cross humanity might be redeemed.

But why the Cross? Why a tree as the instrument of salvation? Because sin itself entered the world through a tree—the fruit plucked from the tree of the knowledge of good and evil. And through a tree, God decreed, sin and death would be overcome.

Throughout the Old Testament, the Cross is foreshadowed: Moses lifts his wooden staff and the Red Sea parts; a tree is cast into bitter waters and they become sweet; a brazen serpent raised upon a pole heals those who gaze upon it. All these were signs pointing to the salvation that would come through the Tree of the Cross.

Holy Tradition itself preserves for us the wondrous story of this very Wood, from its beginning to Golgotha. After the expulsion from Eden, Adam sat weeping beneath a tree, watering it with his tears of repentance. That tree was the incorruptible cypress, able to endure for millennia, even in water. It survived the Flood and remained until the days of King Solomon.

During the building of the Temple in Jerusalem, this piece of wood was brought among much other timber. Yet no craftsman could use it: it fit neither wall nor roof nor ornament. At last it was cast aside, serving only as a step at the pool of Siloam, where the sheep were washed before sacrifice. In time, silt and mire buried it, as though to hide it forever. But the Providence of God preserved it, for each year an Angel of the Lord descended into that pool, stirring the waters, and whoever entered first was healed of every infirmity—as we read in the Gospel in the healing of the paralytic.

Was this mere chance? No—it was the hand of God. For the Lord shows us: “The stone which the builders rejected has become the chief cornerstone.” That wood, despised for centuries, became the holy Altar of our redemption.

From that time, the Cross is no longer a symbol of curse and death but of victory and life. Upon it Christ triumphed over the devil, broke the bonds of sin, and opened to mankind the gates of Heaven.

Thus, today we bow before the Cross not as mere wood, but as a vessel filled with divine power. The Cross reminds us of the loss of Eden, yet also opens the way to new life in Christ. It tells of the tragedy of sin, yet proclaims the immeasurable love of God, who “so loved the world that He gave His Only-Begotten Son, that whoever believes in Him should not perish but have everlasting life” (John 3:16).

This is why we, as Orthodox Christians, venerate the Cross with profound reverence. We know that without it there is no salvation, no resurrection, no eternal joy. Therefore, as we bend our knees before the Precious and Life-Giving Tree, we proclaim with the Church:

“We venerate Thy Cross, O Master, and we glorify Thy holy Resurrection!”

Amen.

09/29/2025

Слово про Хрест Господній.
Проповідь на Воздвиження Чесного і Животворчого Хреста Господнього.

Священник Іван Симчина.

Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

«Слово про Хрест для тих, що гинуть, є безумством, а для нас, що спасаємося, — сила Божа» (1 Кор. 1:18).

Цими словами святий апостол Павло відкриває нам таємницю християнського ставлення до Хреста Господнього. Бо для тих, хто далекий від віри, Хрест видається безумством: як можна поклонятися знаряддю страти, на якому був розіп’ятий Той, Хто проголошував Себе Спасителем світу? Але для нас, християн, що живуть Церквою і дихають її благодаттю, Хрест є найвищою силою Божою, бо саме на ньому звершилося наше спасіння.

Людина без віри ніколи не зрозуміє цієї таємниці. Історія показує: ті, що живуть лише земними цінностями, сміються з християн, вважають нас нерозумними, а поклоніння Хресту — марновірством. Деякі релігійні громади й сьогодні кепкують із православних і католиків, кажучи: «Як можна шанувати дерево, на якому стратили людину?» Але саме в цьому і полягає велика Божа мудрість: те, що видається безумством у світі, стає джерелом спасіння у вічності.

Святий апостол Павло говорить: «Я ні в чому не хочу хвалитися, тільки Хрестом Господа нашого Ісуса Христа» (Гал. 6:14). І справді — смерть Спасителя на Голгофі не була випадковістю чи трагічним збігом обставин. Це була добровільна жертва Сина Божого, принесена заради спасіння людського роду. Добровільність цієї жертви і є ключем до її розуміння.

Пригадайте: Господь Ісус ходив по воді, зцілював невиліковні хвороби, воскрешав мертвих. Він міг уникнути арешту, зійти з хреста, покликати на допомогу легіони ангелів. Але Христос добровільно прийняв муки й смерть, смиренно мовчав перед суддями й катами. Тому Його розп’яття — не слабкість, а велич сили Божої. Це було задумано від початку світу, щоб через Хрест здійснилося спасіння людства.

Але чому саме хрест? Чому саме дерево стало знаряддям спасіння? Відповідь знаходимо в самих початках людської історії. Бо гріх увійшов у світ через дерево — через плід, зірваний із дерева пізнання добра і зла. І саме через дерево Бог постановив перемогти гріх і смерть.

Весь Старий Завіт готував людство до цього. Ми бачимо численні прообрази Хреста: Мойсей піднімає дерев’яний жезл, і Червоне море розступається; дерево кидають у гірку воду, і вона стає солодкою; мідний змій, піднятий на дереві, рятує людей від смерті. Усе це було передбаченням майбутнього спасіння через Хрест Господній.

А святе Передання Церкви зберегло для нас дивовижну історію самого Древа Хреста від початку й аж до Голгофи. Ця історія відкриває величну любов і промисел Господа Бога про Своє творіння. Після вигнання з раю Адам сидів під деревом і омивав його слізьми покаяння. Це було дерево кипариса — особливе, нетлінне дерево, здатне зберігатися тисячоліттями навіть у воді. Воно пережило Всесвітній потоп і дійшло до часів царя Соломона.

Під час будівництва Єрусалимського храму цей шматок дерева було привезено разом із безліччю іншої деревини, яку доставляли з різних місць для зведення величної святині. Але жоден майстер не зміг його використати: він не підходив ані для стін, ані для покрівлі, ані для оздоблення. Зрештою, його відкинули, зробивши лише сходинкою до Силоамської купелі.

Силоамська купіль була басейном, у якому омивали овець перед жертвоприношенням. З часом вода настільки забруднювалася, що бруд і мул осідав на дно, замулюючи й цю сходинку, — і здавалося, що вона може назавжди зникнути від людських очей. Але Промисел Божий судив інакше: щороку Ангел Господній сходив у цю купіль і возмущав воду. І хто першим входив після цього, той отримував зцілення від будь-якої хвороби.

Цю подію ми добре знаємо з Євангелія — з оповіді про зцілення розслабленого. І коли Господа нашого Ісуса Христа осудили на смерть, то все відбувалося поспіхом, і не було часу шукати належне дерево для Хреста. Тому було прийнято рішення використати те, що знайшли під рукою. Так і взяли цей шматок дерева, який був відкинутий людьми і здавалося — нікому не потрібний.

Чи це випадковість? Ні. Це промисел Божий. Бо Господь показує нам: те, що відкинули люди, стало наріжним каменем. Те дерево, яке століттями залишалося непотрібним, стало святим жертовником, на якому звершилося наше викуплення.

Відтоді Хрест — це вже не символ прокляття і смерті, а символ перемоги й життя. На ньому Сам Господь переміг диявола, розірвав кайдани гріха і відкрив людям шлях у Царство Небесне.

Тому сьогодні ми вклоняємося Хресту не як дереву, а як святині, сповненій сили Божої. Хрест нагадує нам про втрату раю і водночас відкриває двері нового життя. Він вказує на трагедію гріха і водночас звіщає про велич любові Божої, Який Віддав Сина Свого Єдинородного «щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, але мав життя вічне» (Ін. 3:16).

Ось чому ми, православні християни, з глибокою благоговійною пошаною поклоняємося Хресту Господньому. Ми добре розуміємо: без нього немає спасіння, немає воскресіння, немає вічної радості. Хрест завжди нагадує нам про ту високу ціну, якою ми були викуплені від прокляття гріха і смерті. Тому сьогодні, схиляючи коліна перед Чесним і Животворчим Древом, ми знову й знову повторюємо слова церковного співу:

«Хресту Твоєму поклоняємося, Владико, і святеє воскресіння Твоє славимо».

06/02/2025

Велика подяка святим отцям церкви Христової за чистоту нашої віри.

Проповідь у 7-му неділю після Пасхи. Святих отців першого Вселенського Собору.
01/06/2025

От. Іван Симчина.

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа.

Возлюблені у Христі брати і сестри!
Ми знову зібралися в цьому святому храмі, щоби вознести хвалу нашому Господу.

Сьогодні, в неділю після Вознесіння Господнього і напередодні великого свята П’ятдесятниці — зішестя Святого Духа — Свята Церква особливо вшановує великих святих отців, завдяки яким ми маємо благословенну можливість істинно славити Бога і хоча б частково уявити собі, ким є наш Творець — настільки, наскільки це відкрито людині.

Вже понад вісімнадцять століть усі християни з благоговінням читають і співають — у храмах і в домашній молитві — величний текст, який має назву «Символ віри», що починається словами: «Вірую в Єдиного Бога, Отця Вседержителя…»
Ці слова були укладені святими отцями Першого Вселенського Собору, які, натхненні Духом Святим, залишили нам цей безцінний скарб, щоб ми щоденно могли свідчити про нашого Творця і Сотворителя, і тим самим — показували, як належно і істинно Його прославляємо.

І недаремно Свята Церква напередодні величного свята Зіслання Святого Духа встановила пам’ять святих отців, щоби нагадати нам, через які випробування пройшла Церква Христова, щоби передати нам те дорогоцінне, що ми нині маємо.

Щоби ми не забували ті важкі часи, коли Церкву намагалися похитнути не лише ззовні, а й зсередини. Язичники переслідували віру Христову зовнішньо — через муки і гоніння на християн. Але ще небезпечнішими були ті, хто діяв зсередини — не з чистого серця, а з гордині, натхнені не Божим духом, а диявольськими навіюваннями.

Ці люди в церковному переданні називаються єретиками. Вони проповідували не для слави Божої, не для возвеличення Імені Христового, а щоб возвеличити самих себе, утвердити власну пиху. І через таку гординю ставали знаряддям диявола, який завжди прагне зруйнувати Церкву — не лише зовні, а й зсередини.

Ці люди були натхненні не Святим, Божественним Духом, а іншим — духом лукавим, диявольським. Вони навчали не того, чого навчив нас Господь наш Ісус Христос. І тим самим губили не лише власну душу, але й душі невинних овечок Христової Церкви.

Адже Сам Господь промовив: «Усяка хула проститься синам людським, але хула на Духа Святого не проститься — ні в цьому віці, ні в майбутньому».

Але великі святі Отці Церкви перемогли ці хибні та згубні вчення про Бога, які в церковному переданні називаються єресями, і утвердили для нас закон віри — той дорогоцінний символ, через який очищується душа людська і ми стаємо дітьми Божими, достойними увійти до Царства Небесного.

І саме завдяки їхнім подвигам Святий Дух, Який зійде на всіх нас у наступну неділю, буде перебувати з нами, очищаючи нас від усякої душевної нечистоти.

Тому сьогодні, дорогі у Христі брати і сестри, ми з молитвою і вдячністю прославляємо цих великих святих отців, віддаючи їм шану за те, що вони своїм невтомним трудом захистили Церкву від ворогів — як видимих, так і невидимих, як зовнішніх, так і внутрішніх — і зберегли для нас чистоту православної віри Христової.

І ми з вами нині є частиною цієї святої, чистої, істинної православної віри. І саме завдяки подвигу святих отців і їхній вірності істині Святий Дух нині перебуває з нами, а Церква Христова стоїть непохитно і стоятиме аж до Другого Пришестя Господа нашого Ісуса Христа.

Бо Сам Господь сказав:
«Я збудую Церкву Мою, і ворота адові не здолають її.»

Амінь.

05/28/2025

Втрата людством великого дару.

Проповідь у 6-ту неділю після Пасхи. Про сліпого.

25/05/2025

От. Іван Симчина.

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа.

Дорогі брати і сестри у Христі, багато з нас, читаючи перші сторінки Святого Письма, напевно, ставили собі запитання: чому наші прабатьки бачили Бога, розмовляли з Ним, споглядали Його славу, бачили Херувима, що стояв на сторожі біля брам Раю, — а ми сьогодні цього не бачимо? Чому той духовний світ, ту невидиму реальність, про яку розповідає нам Біблія, ми маємо приймати вірою? Чому ми не можемо сприймати її так само безпосередньо, як бачимо матеріальний світ навколо себе?

Відповідь на це питання ми частково знаходимо в тексті сьогоднішнього богослужіння. У богослужбовому кондаку звучать такі слова: «Очі душевні осліпли в мене, як у того, хто від народження був сліпим». Через ці слова Свята Церква навчає нас, що окрім тілесного зору, який нам усім добре знайомий, людина наділена ще й іншим — особливим видом бачення, який у церковній мові називається духовне бачення.

Термін «духовне бачення» знайомий багатьом, але далеко не всі розуміють його справжній зміст. Ми знаємо, що Господь створив людину як поєднання двох начал: духовного — душі, і тілесного — нашого матеріального тіла.

Принцип дії нашого фізичного зору загалом зрозумілий. Мозок, як головний орган людського тіла, складається з окремих зон, кожна з яких виконує свою функцію. Одна з них — зорова зона, у якій формується зображення, яке ми й сприймаємо як зір. Але ця зона не діє сама по собі — вона працює разом з оком і зоровим нервом. Око, подібно до об'єктива фотоапарата, вловлює світло і передає його зоровому нерву, який перетворює його в електричний імпульс і скеровує його до зорової зони мозку. Лише тоді ми й бачимо зображення. Тобто ми бачимо не стільки самим оком, скільки мозком, який обробляє отриману інформацію.

Та людське око має свої межі. Воно здатне бачити лише те, що існує в межах тривимірного простору — довжини, ширини й висоти. Воно не може передати мозкові те, що лежить за межами цього виміру.

А світ, у якому ми живемо, значно складніший. Він не обмежується лише трьома вимірами. Він містить у собі багато інших вимірів, які не піддаються нашому фізичному сприйняттю.

Саме духовний світ — духовні істоти, Божі безтілесні ангели, душі людські — існують поза межами простору, доступного нашому фізичному зору. Тому ми не можемо бачити цей світ тілесними очима. І ось для того, щоб людина могла увійти в спілкування з цим невидимим, божественним, досконалішим і реальнішим світом, їй даровано духовне бачення.

Духовне бачення — це здатність людини бачити те, що перебуває за межами тривимірного виміру, бачити духовний світ, споглядати його та чути його. Для такого спілкування не задіюються тілесні органи чуття — ні очі, ні зоровий нерв, ні вуха чи нервова система. Ця здатність належить зовсім іншій частині людської природи — духовній, тобто душі людини.

На відміну від тіла, душа не потребує складних механізмів для обробки інформації, як це необхідно тілесній природі. Душа бачить, чує і відчуває все таким, яким воно є насправді. Їй не потрібне світло, як людському оку, щоб сприймати світ. Адже коли немає світла — око не бачить нічого. Але для душі це не перешкода.

На неї не впливають вікові зміни, як на тіло, коли з роками людське око слабшає й втрачає чіткість. На душу не діють збої в роботі органів, як це буває у фізичному тілі. Вона не залежить від жодних фізичних обмежень. Душа бачить у темряві, і вдень, і завжди. Вона здатна охоплювати всі існуючі виміри, бачити як матеріальний, так і духовний всесвіт — цілковито й без спотворення.

З усього сказаного ми можемо зробити величний висновок: ми — унікальні творіння Божі, наділені Самим Господом здатністю бачити, чути й відчувати всі створені Ним світи — як матеріальний, так і духовний. Але що ж сталося з нами? Чому ми нині не спроможні бачити духовний світ? У чому причина того, що наша душа стала сліпою, мовчазною, нездатною явити нам красу справжнього, Божого, живого світу?

Причина ховається всередині нас самих — у нашому людському стані. А причина ця — гріховність. Саме гріховне становище людини, пороки, свідоме заперечення існування свого Творця та Духовного Світу,
немов отруйні віруси, немов хвороби, паралізували нашу душу. Вони перекрили той живий, прямий зв’язок між тілом і душею, яким ми були наділені від початку.

Та Господь — милосердний і многомилостивий. Зі співчуттям дивиться Він на нас, людей, на падше Своє творіння, і кличе кожного з нас повернутися до того стану, який мали наші прабатьки. Він говорить: «Прийдіть до Мене, всі струджені й обтяжені, — і Я успокою вас».

Та яким же чином повернутися до того стану, у якому ми, люди, покликані перебувати? На це запитання наш Господь дає ясну відповідь: «Блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать». Під словом «серце» тут мається на увазі людська душа. Отже, щоб знову увійти в первісний стан і споглядати Бога, а з Ним ‒ увесь духовний світ, слід очистити свою душу.

Очистити ‒ від чого? Від гріховних пристрастей, які зробили її полонянкою. Позбутися всіх пороків через набуття християнських чеснот: провадити духовне, моральне життя і, найголовніше, постійно перебувати в молитві та спілкуванні з Богом.

Йдучи шляхом духовного зростання, людина поступово зцілює свою душу, визволяючи її від кайданів гріха, і душа пробуджується. Тоді людина досягає такого стану, коли відкриваються її духовні очі, і вона вже бачить не так, як ми з вами, а значно глибше і ширше. На жаль, не всі люди доходять до такого стану. Лише окремі — ті, хто повністю очищує свою душу, — отримують назад дар духовного бачення.

Таких людей у Церкві називають прозорливими — від слова «прозріти». Вони були духовно сліпими, але прозріли, і через чистоту душі здобули здатність бачити духовні реалії, приховані від звичайного ока.

Отже, що ж відбувається, коли людина починає бачити духовно? Духовне бачення можна частково порівняти зі сновидіннями. Коли ми бачимо сон, наші очі заплющені, органи зору не працюють, але ми все одно бачимо образи. Ми бачимо людей, бачимо природу або інші речі. Подібне відбувається й у випадку духовного зору.

На відміну від тілесного бачення, де спочатку світло потрапляє через око, обробляється зоровим нервом і передається в мозок, а вже там народжується зображення — у духовному баченні все відбувається інакше. Образ з’являється безпосередньо в людському розумі, в глибині душі, минаючи тілесні органи.

І тому, якщо колись, з волі Божої, хтось із вас побачить ангела-охоронця, іншого ангела чи якогось святого, — то навіть якщо ваші очі будуть заплющені, ви все одно зможете бачити його.

Те саме відбувалося й з пророками Божими, коли вони споглядали видіння. Так само було й з апостолом Іоаном Богословом під час написання книги Одкровення (Апокаліпсису). І те саме трапляється й з прозорливими людьми. Але й у них це стається не завжди, а лише тоді, коли вони перебувають у глибокому духовному, молитовному стані — коли людина повністю забуває про все тілесне й земне та спрямовує свою свідомість у світ духовний, у світ Божої присутності.

Тому сьогодні, дорогі у Христі брати і сестри, усвідомлюючи, якими унікальними творіннями Божими ми є — здатними бачити як матеріальний, так і духовний світ, — з усього серця хочеться подякувати нашому Творцеві. Але водночас, усвідомлюючи наше падіння у стан істот, які, немов тварини, здатні сприймати лише матеріальне, але не духовне, — з глибини душі, з глибини серця нашого ми з плачем і покаянням взиваємо до Господа словами сьогоднішнього богослужбового кондака:

«Душевними очима осліплений,
до Тебе, Христе, приходжу,
як сліпий від народження,
з покаянням взиваю до Тебе:
Ти — світло пресвітле для тих, хто у темряві!»

Амінь.

05/11/2025

Милосердя, співчуття та любов є дверима Царства Небесного.

Проповідь у 4-ту неділю після Пасхи, про паралізованого. 11.05.2025.

От. Іван Симчина.

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа.

Сьогодні, улюблені брати і сестри у Христі, ми знову збираємося разом у ці світлі дні Пасхи. Свята Церква закликає нас замислитися над сьогоднішнім Євангелієм, священним текстом, що відкриває безмежне милосердя Божого, на тлі холодної байдужості, злоби, лицемірства і гордості, які так часто оскверняють людське серце.

Через Євангеліє яке ми чули сьогодні, Свята Церква прагне показати сумний занепад людства — від його колись піднесеного місця як вінця Божого творіння, створеного за Його образом і подобою, до деградованого стану в межах природного порядку, що небезпечно наближається до царства простих тварин.

І тут ми бачимо трагічну сцену. Людина, що лежить паралізованою, самотня, тридцять вісім довгих років. Чим вона харчувалася протягом цих років? Як вона виживала? Лише Господь Бог знає. Вона лежала там, перед самим місцем, яке давало їй надію. І вона бачила цю надію на зцілення знову і знову. Але щоразу, коли вона намагалася простягнути руку до цієї надії, вона зустрічалася лише з розчаруванням.

Тридцять вісім років людина пролежала на одному місці. Тисячі й тисячі проходили повз неї. Для них вона була ніким. Ніхто не дбав про цю людину, ніхто не бачив її страждань. Вона була невидимою — непоміченою для всіх, окрім Єдиного, Творця, Всещедрого Господа. Навіть коли люди помітили її зціленою, йдучи своїм ходом, вони не зраділи разом із нею, що її страждання закінчилися, а навпаки, накинулися на неї з докорами. Чому? Тому що їм було байдуже до неї. Байдужість і егоїзм — ось які душевні якості наповнювали їхні серця. І хоч на них сяяли священицькі ризи, під цим священним одягом не було людей, а були безсердечні створіння, які через деякий час закричать, дивлячись на зраненого Христа… "Розіпни Його.”

І ось, відтоді минуло дві тисячі років, а нічого не змінилося. Люди залишилися такими ж, як були — холодними, безсердечними та немилосердними. Як часто ми стаємо свідками випадків, коли немічні люди сидять на вулицях, мучаться, щоб перейти дорогу, або лежать у стражданнях перед церквами Божими і в середині храмів, чекаючи на милосердя Боже, поки натовпи проходять повз, абсолютно байдужі до їхнього болю.

Ми, люди, вважаємо себе наймудрішими зі створінь, вінцем творіння, створеними за образом і подобою Божою — забуваючи, що саме милосердя, співчуття та любов роблять нас людьми. Без цих чеснот душі ми нічим не відрізняємось від тварин.
І перш ніж людство насмілиться говорити й вихвалятися тим, що є вінцем творіння, образом і подобою Божою, воно повинно запитати себе — чи живуть ці чесноти ще в наших душах? Чи помічаємо ми тих, хто не схожий на нас, хто не може ходити, як ми, хто не бачить ранкового світла чи не тішиться добрим здоров’ям? Чи зупинилися ми коли-небудь, щоб задуматися, сідаючи за святковий стіл, що десь хтось не їв вже тиждень, що хтось помирає від голоду?

І саме через ці духовні чесноти ми можемо легко розпізнати, хто ми є і де стоїмо на шляху духовного зростання. Якщо нам бракує співчуття до людей — до паралізованих, хворих, голодних та всіх тих, хто страждає — це є серйозним попередженням. Воно показує, що ми знаходимося в небезпечному стані, на межі того, щоб бути відкинутими від милосердного Бога. Ми ризикуємо перестати бути людьми, перестати бути вінцем творіння і натомість стати подібними до тих істот, які противляться Богові — а саме, до демонів.

І сьогодні, дорогі браття і сестри в Христі, ми повинні задуматися, хто ми є, і для чого ми живемо в цьому світі і в чому наше призначення. Ми всі називаємо себе християнами і всі прагнемо потрапити в Царство Небесне. Але ми повинні зрозуміти, що саме ці духовні чесноти — милосердя, співчуття та любов до ближніх — є воротами в Царство Небесне. Якщо ми їх не набудемо або втратимо, ми повинні усвідомити, що ніколи не побачимо Царства Небесного, ніколи не побачимо обличчя Господа Бога і нашого Творця. Будемо завжди пам'ятати слова нашого Господа: "Будьте милосердні, як і ваш Отець Милосердний."
Амінь.

04/28/2025

Проповiдь у Недiлю Антипасхи (Фоминої Недiлi) 27/04/2025

Священник Iван Симчина.

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Сьогодні, дорогі брати і сестри у Христі, ми продовжуємо святкувати Воскресіння Христове. І сьогодні особливий день не лише тому, що ми знову святкуємо Пасху, але й тому, що цей день присвячений тим християнам, яких, на жаль, дуже багато в сучасному світі. Тим християнам, які не хочуть вірити словам Святого Писання, які не хочуть вірити словам святих Отців Церкви, а натомість шукають логічні пояснення, прагнуть побачити й доторкнутися. І, на жаль, це прагнення породжує у їхніх серцях сумнів і невір’я.

Я пригадую свій час у святій Почаївській лаврі, куди приїжджало дуже багато людей. І, мабуть, 95% з них запитували одне й те саме: де знаходяться чудотворні, мироточиві ікони, де знаходяться нетлінні мощі святих, де кровоточивий хрест, де можна почути голоси або побачити сяйво — й подібні речі. Коли я зауважував, що найголовніше в житті кожного християнина — це пошук Бога і Його святої волі, зміна свого життя на краще через покаяння, а не гонитва за знаками, надзвичайними явищами чи чудесами — більшість цього не хотіли чути.

Дехто платить великі гроші, щоб потрапити до Єрусалима на Пасху, щоби побачити Благодатний Вогонь, доторкнутися до нього. Інші їдуть на Афон у надії побачити чудеса, можливо, навіть зафіксувати на камеру, як Божа Матір ходить серед них.
І ці християни подібні до тих вождів ізраїльського народу, які вимагали від Ісуса знаків з неба.

Звичайно, багато хто скаже: «Що в цьому поганого, коли людина шукає чудес, хоче побачити й доторкнутися?» Навпаки, скажуть, це зміцнює віру — як і апостол Фома укріпив свою віру.
Але, на жаль, брати і сестри, тут є обман. Бо Господь сказав, що тільки блаженні чисті серцем — тобто чисті душею — лише вони побачать Бога.

Апостол Фома не шукав знаків з неба і не гнався за чудесами — він шукав Ісуса. Він прагнув свого Господа. Він був глибоко зворушений тим, що сталося з Христом, і перебував у стані великого духовного пригнічення. Це внутрішнє страждання, емоційне й психологічне виснаження заважали йому осягнути всю глибину тайни Воскресіння. І щойно він побачив Ісуса — він повернувся до свого попереднього стану: віри, любові й глибокої відданості.

А ті, хто не шукає Бога, а шукає лише чудес — навіть якщо побачать їх — не зміцнять свою віру. Бо їхня віра не духовна, а тілесна. І після кількох хвилин побаченого вони почнуть шукати логічне пояснення. Почнуться сумніви й невір’я.
Навіть якщо хтось із мертвих з’явиться їм, або якийсь святий, або навіть Сам Ісус — вони, швидше за все, скажуть, що це була галюцинація.

Тож, дорогі брати й сестри, пам’ятаймо, що справжня, непохитна віра в Бога народжується не через пошук чудес і знаків з неба, а через очищення наших сердець від гріха і зміну життя через покаяння. Через щире прагнення до Бога, до Його святої волі та до Царства Небесного.
Амiнь.

04/20/2025

Христос Воскрес
Брати та сестри.
Наша парафiя Святого великомучиника Юрия в Грiмзбi, вітає всiх з Воскресiнням Христовим.

04/19/2025